Обозреватель

Форум


АвтофорумАвтофорумДопомогаДопомогаПошукПошукСписок учасниківСписок учасниківГрупиГрупи ЗареєструватисьЗареєструватись  ПрофільПрофільУвійти, щоб переглянути приватні повідомленняличные сообщенияВхідВхід
 Сейчас обсуждаются 

Лілія Золотоноша. Твердий удав любові

 
Нова тема   Відповісти    ФОРум ОБОЗа -> КУЛЬТУРА
Попередня тема :: Наступна тема  
Автор Повідомлення
letme
Гість

   





Повідомленнянеділя 25.01.2009 13:46   Відповісти цитуючи

Спілчанські новобранці — хто вони? З яким набутком вступають до Національної Спілки письменників? Хто їм у цьому сприяє?
Про доробок однієї з новоз'явлених членкинь — наша сьогоднішня розповідь.

Павло Алепський

ТВЕРДИЙ УДАВ ЛЮБОВІ

Скажу відверто: люблю читати передмови до збірок поезій, тим паче якщо ці передмови — пера поважних та авторитетних достойників. Щоправда, першою на наших сторінках з'явиться не дуже відома постать, принаймні для мене.
Отож слово авторові переднього слова (він же й один з редакторів) до збірки Лілії Золотоноші «Под знаком огненной спирали» Володимирові Біленку: «По долгу службы мне приходилось перечитывать поэтические книги сотен авторов. Но такие изюминки, как „Зарево", „Белые пятна", „Вербное воскресенье", „Любовь — это то есть...", „Тире..." — встречаю впервые. Это и убеждает, что Лилия Золотоноша — неповторимый, оригинальный поэт, не идущий за кем-то, а упорно и самозабвенно ищущий свой путь, а точнее, прокладывающий свою тропинку в многоликом литературном процессе наших дней».

Не помилюся, коли висловлю думку, що майже кожен з великих літераторів, не кажучи вже про менший калібр, зазнавав/зазнає (переважно у час свого становлення) більшого чи меншого впливу своїх попередників або сучасників. Це — закономірне явище. Наведу як показовий приклад слова Василя Стуса: «...Післяармійський період був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього. Звільнився — тільки десь 1965-1966 рр.». Інші — так і залишаються у сфері тяжіння творчості значно потужніших за себе особистостей.
Якщо ж конкретно про Л. Золотоношу — то вона намагається йти шляхом Марини Цвєтаєвої і — почасти — Анни Ахматової. Себто є їхнім епігоном, або ж, якщо м'якше — імітатором. А ще складається враження, що вона й не підозрює про свою вторинність, вважаючи, певно, свої літературні вправи вершинами оригінальності: «А на топор любовь сажать! / Кто научил? — На спицы? / Темницей ветер унижать? / А соль на крохи птицам? // ...Какого ветра пешеход? / Какой травы верхушка?..».
Впізнаєте інтонації?..
А от іще приклад: «Долой сугробы! / Явка с повинной. / Инстинкт хлебороба: / Дочку иль сына! / Инстинкт землепашца. / Инстинкт земледельца: / Землица — наша! / Родись же и сейся!». Ну і аби не навантажувати читача ось такими «неповторними» строфами, обмежуся хіба що ще кількома: « — Ой, кум, я той масти, / Такой я сноровки! / Я пить люблю пластом!. / От брови до бровки! // — Ой, кум, ты старатель! / Мужик просто ловкий!/ А вгатишь, так вгатишь! / Не в бровь, точно — в бровку!». Зрештою, детально на «Огненной спирали» ми не зупинятимемося — головні відкриття у нас попереду, у двох наступних, цього разу україномовних(!) збірках.

Отже — «Соло свічі». Чесно зізнаюся: поважаю письменників (домовимося, що й Л. Золотоноша теж письменниця, писати ж бо вона вміє, ну там ручкою, олівцем, на комп'ютері), котрі вміють підперти свої твори-витвори відомими іменами. Ото спробуйте щось не так сказати, як з того боку барикад тобі гукають: «Ет, і що ти, недолугий критику, тямиш. Послухай-но, як відгукується про мої вірші сам Анатолій Погрібний: „...у цій збірці („Соло свічі" — Я. А) — її (себто Л. Золотоноші — Я А.) наближення до Справжності, її ствердження в Природності Це — ...прорив поетеси до своєї української сутності, до духу і правди правікового роду, до питомих органічних барв та асоціацій ... Вірю, що читачеві цієї книжки заімпонують звірливо-безпосередні почуттєво-багаті та розкуті рядки молодої поетеси».
Певно, на такого ж «заімпонованого» чительника зорієнтована й авторка, вміщуючи свій «знаковий» вірш «Читачу мій...», чомусь, правда, аж на 64-й сторінці, а не (що було б логічно) на початку збірки:

Колись і він, читач моїх ночей,
згадає раптом моє скромне слово.
Як іскра - зізнання його очей...
як блискавка прониже — випадкової

Читачу мій, ти тішся, загравай
з цим словом, що тобі у душу впало!
І — якщо ласка, то не забувай,
для кого я ночей недосипала.


Як на мене, дуже симптоматичний для Лілії Золотоноші віршик. Я, по правді, так і не збагнув слова «загравай», що вона його видобула, мабуть, не так з поетичного, як із залицяльного арсеналу. Збагнув лише одне: не знаю, як хто, але я не маю жодного бажання, жеби пані поетиня «недосипала» ночей заради мене чи моїх знайомих. От не хочу — і крапка. От не хочу, аби в мою душу щось гепалося таке ось лірично-золотоніське.
Аби не залишитися у боргу перед п. Погрібним, його «підопічна» присвятила вельмишановному професорові глибоко патріотичну поезію «Хліб — це мова», взявши з нього ж (професора) й епіграф: «На українській землі родить лише український хліб» (жеби зробити приємне і авторесі, і передмовнику, наведу цей опус майже повністю):

Казали люди: на моїй землі
веселки падають в жнива стрічками.
Із року в рік годинником Далі
пливуть вони з високими хлібами.

Любов земна, ще кажуть, — на землі.
На небі — тільки душі і хмарини.
А хто хоч раз не побува в селі,
не зможе полюбити Україну.

В окрайці хліба — наше майбуття.
Немає хліба — то все'дно, що мови.
Якщо є хліб — то буде і життя:
і в серці вічності — вкраїнське слово.

На українській ниві хліб росте,
ніякий інший, тільки український!
Щоб зберегти в своїй душі святе,
По мові не топчітесь українській.

Як бачите, пані Золотоноша може не лише розводитися про любов-кохання, але й мужньо стати на захист своєї і нашої рідної мови. Мене ж найперше вразив «годинник Далі». Використання нашою співвітчизницею такого відомого інтелектуального малярського «механізму» однозначно свідчить про неабияку її енциклопедичну ерудицію. Втім, це, якщо я не помиляюся, єдиний «інтелектуальний спалах» Лілії Золотоноші. Скільки я не штудіював далі — чогось навіть віддалено подібного й близько не було. Якщо не зважати на згадку про Ліста у прив'язці до дощу.
А проте увесь вірш теж приголомшив, до глибини душі. Можна сказати, поранив. Якби я не читав нічого, окрім «Букваря», то, ймовірно, став би адептом, фанатиком і симпатиком авторки вірша «Хліб — це мова» та книжки «Соло свічі». Але, на щастя, у мене величезний книжковий досвід. Тому себе у лавах фанів Лілії Золотоноші впритул не бачу. До шанованого мною А. Погрібного долучається не менш шанований В. Шкляр. Опустивши його навдивовижу компліментарні узагальнення, одразу ж виокремлю зачаровані адресації у бік пані авторки: «Сила поезії Л. Золотоноші — у стриманості, попри могутній творчий темперамент. Це дає змогу їй створювати поезії великої напруги».
Це, свідчу, правда. Іноді напруга така несамовита, що близько й підходити небезпечно: лише ковзни зором — і тебе аж відкидає геть і жбурляє далеко-далеко. Довго-довго лежиш непритомний, а коли приходиш до тями, то з'являється лише одненька думка: «Оце сила! Оце сила! А якщо сила є, то все інше зайве...».
Але почнемо, братове, від початку, ну хоча б зі сторінки 9-ї. Вірш «Заграва». Як і майже все у нашої поетині — це вірш про любов-кохання: «За гори, за кручі, / у прірву — як в безліч, / в гріхах неминучість / — в падінні вся велич! // Падіння — мов лава. / Мов шквали органні. / Котилась заграва, / як відьма на санях. // До першого птаха. / У вир божевілля. / Бажана! / Мов зойки на простинях білих!»
Зізнаюся: читав тисячі поезій про найвище почуття. Але такими, як у п. Золотоноші, ще не смакував. Перед ними мізерніє на мак любовна лірика Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Калинця та іже з ними. Так і хочеться повторити вслід за класиком, трішки його перефразувавши: «Так ніхто не писав. Через тисячі літ лиш приходить подібне писання...». А ось вам зразок ще однієї ліричної мініатюри:

Спалила я листи.
Однак хіба лиш я?
Вогонь роздмухав ти!
А ще — сира земля...

Не кожен український (і україномовний) поет може таке утнути Ну чисто тобі Омар Хайям у спідниці чи Ісікава Такубоку в сукні. Коротко і страшно.
До речі, наша авторка вправно почуває себе не лише у римованій стихії. Перепрошую мужнього чительника за повний варіант вірша «Сонний плескіт», але окремі фрагменти, вирвані з його контексту, не дадуть повної поетичної картини. Отже...

Сонний плескіт,
саме він і народжує місяць.
А холодне світання -
це не свічки холодна відвертість.
Язички розкуйовджені
довго у плавнях палають:
місяць повний...
Колискова твоя входить в тіло.
в долоні відкриті,
як гаряче повітря.
Підперезує стелю.
Стиглі краплі
прозорого білого вітру...
Най прорубить цей місяць
древо сонних віконець,
І прониже нас наскрізь,
ще до того, як Сонце зійде
на зім'ятих від спраги
нічних простирадлах...

Далебі, щось негаразд у п. Лілії з астрономією: місяць як небесне тіло у неї з маленької, а от Сонце — теж як небесне — з великої. Втім, це може бути авторським бачення Всесвіту. Ну а рядок «Най прорубить цей місяць древо сонних віконець» віддаю на поталу, даруйте — на розгляд читачам. Ачей вони з ним упораються. Бо я не зміг.
Звісно, аби передати всю ваговитість і глиботу збірки «Соло свічі» — мало і дня, і ночі, і тижня, і місяця. Тим більше, що у нас на черзі ще одна «радісна книжкова зустріч». Але підсумувати «Соло...», хоча б пунктирно, все ж потрібно. І, можливо, це матиме ось такий вигляд, поетичний...
...Хоч «серце електричний б'є заряд», «а мороз січе, як гострі спиці», і «мерзнуть очі», та я «не сплю вночі, усе строчу есе»; скінчилася любов і «вітрила в воду сіли», а колись же, пам'ятаю, і «музика гучна вривалась в скроні», і «розперезав ясен хати тверді шиби», а тому — я ж горда — «покремсаю я стрічі на шмаття». Най знають!..
Отже, шановний читачу, теперечки ми з тобою впевнені, що й екскурс сторінками чергової збірки, а саме «Тепер або ніколи» теж буде цікавим, навіть — цікавезним.

І як завше — розпочнемо з передмов. А їх аж три. Першим запросимо до виступу метра української поезії Дмитра Павличка: «Лілія Золотоноша пише зухвало, але все, що хоче сказати, не в слові, а десь у підтексті. Слово тільки натякає на щось невимовне, неохопне. І робить її вірші справжньою поезією».

Спробуйте повірити Павличкові. Мені цього не вдалося.
Другим розтікся мислію по паперу Рауль Чілачава: «Л. Золотоноша, судячи з її ліричних сповідей, зовсім не феміністка, скоріше навпаки. Поетичний епатаж Лілії Золотоноші, як мені здається, своєрідна спроба самозахисту, яскрава карнавальна маска, а не прагнення будь-що стати вище чоловіка, перемогти його чи підкорити. Лілія Золотоноша пропонує гру. Вона обрала собі азартну роль фатальної жінки і виконує її чудово».
А от особисто я бачу лише претензії на епатаж. До того ж — незграбний. А роль фатальної жінки Ліля Золотоноша виконує фальшиво і непереконливо: «дерев'яні» жести, натягнута міміка, недолуга екзальтація. Лірична ж героїня подібна до школярки, котра записує сякі-такі римовані примітивні вправи у свій дівочий альбом. Втім, остання не претендує на публічність чи, тим більше — на друк, чого не скажеш про авторку-героїню Л. Золотоношу. Зрештою, що можна вибачити десятикласниці, то ніяк не можна членкині НСПУ. Наймудріше, на мій погляд, вчинив Михайло Наєнко. Почавши від С. Кльоновича («Меж у коханні нема. Довго не в силі була затаїти цей шал божевільний. Як заховаєш любов — мучити стане сильніш») і закінчивши Л. Толстим («Все счастливые семьи похожи друг на друга, каждая несчастливая семья несчастлива по-своему»), п. Михайло робить обережне припущення: «...може, Лілія Золотоноша започаткує нарешті літературу про суто кохання?».
От лише, на мою думку, з цитованою поезією він не вгадав. Найкраще, на мій хлопський розум, сюди пасував би диптих
«Спокушена вільним горінням»... І

...Коли ти падав, знала, що — злітав:
Сама злітала від твого падіння!
Оголювала блискавка коріння,
І прокидався збуджений удав...

Я спокушена вільним горінням,
Про яке рідко чув хто і знав,
...Щоб ти знову уперся корінням,
Як твердий нерозумний удав!


Або і інший «удав», теж не менш інтересний, і такий же завдовжки. Він теж гармонійно б уписався в передмову М. Наєнка:

Тягнулись твої пальці до бретельок,
Тонюсіньких-тонюсіньких, як жарт.
Неначе хто у спину мені стрельнув:
Від фінішної стрічки — старт.

Тягнулись пальці далі — покоряти,
Ще трішки, а ще трішечки — й земля!
І падали довкруж залізні ґрати,
Нарешті постріл! Я уже твоя.


Як і в попередній російськомовній збірці, Л. Золотоноша намагається використати інтонації М. Цвєтаєвої. Але, як кажуть, далеко куцому до зайця. Не знаю, чим керувалася наша поетка, переходячи на українську, начебто рідну їй мову. Принаймні в російській вона виглядала природніше.
Окремі її речі скидаються на пародії. Власне, часто складається враження, що пані Лілія спочатку написала пародії на деякі цитати з деяких поетів. Але потім зняла чужі епіграфи і подає свої опуси, як оригінальні твори...

Коли не бачимось два дні —
Минув, здається, цілий тиждень.
І плани наші хтось чикрижить,
Чи дятел б'є порожні пні.


Шкода голодної (чи сердитої?) пташки. І ліричної героїні теж. Але найбільше — нещасної рими «тиждень-чикрижить».
Коли ліргероїні все ж таки вдається здибатися зі своїм ліргероєм, то її пробиває на — у позі «обіпершись» — ось такі, для прикладу, сентенції...

Обіпруся. І мовчу.
Сни чудні я напророчу.
І не плачу. Й не сміюсь.
І не хочу.
Скрикнув птах... В нас щось не так?
Я чомусь така байдужа!
...Ти до ніжностей мастак.
...Я — не дуже.


Ну та коли лірична героїня відчуває, що вона «до ніжностей не мастачка», то кличе на допомогу філософію і прорікає вельми непересічні думки, аж диву даєшся: і звідки це в неї...

Забудуть дім. Забудуть вік.
Забудуть все. А може, годі?
...І раптом — немовляти крик.
Сильнішого — нема в природі.


Уся збірка — від 11-ї сторінки (перед тим — передмови) до 136-ї — заповнена ось такими, як вище наведені, з претензією на любовну лірику опусами (виняток становить хіба що цикл-розділ «Дитині», в якому один з «найпроникливіших» рядків звучить так: «Не рий могили матері, не рий!»).
Читач, мабуть, звернув увагу, що у цьому коротенькому матеріалі Павло Алепський не досліджував ні метафорики, ні епітетизації, ні філософії(!), ні ритмомелодики, ні системи римування віршів Лілії Золотоноші. Бо... нічого досліджувати, нічого аналізувати. А щодо передмов, то скажу одне: нехай вони (передмови) залишаються на совісті їхніх авторів.
З таким ось солідним видавничим багажем (а кожна із трьох «наших» збірок має наклад 5000 (п'ять тисяч) примірників! плюс тверді обкладинки! плюс кольорові ілюстрації!) Лілія Золотоноша не так давно урочисто влилася до лав Національної Спілки письменників України. А чом би й ні! Ну, скажете ви, було б чого перейматися. Хіба там бракує такого баласту? В тім-то й річ, скромно відповім я, що не бракує, але не хочеться, жеби його ставало ще більше.
Не беру на себе сміливість виносити вирок творчості Лілії Золотоноші, але, можливо, саме таких «творців» мала/має на увазі Ліна Костенко:
Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати — і написав.

«З графоманами лихо тому, що в них — енергія пішла «не в той бік», — писала знана представниця діаспори Емма Андієвська. — Якби кожен з них — посадив дерево, пошив капці, був просто людиною (виділення Е. Андієвської — П. А), що — найтяжче, замість видряпуватися на Олімп (геростратизм — найнебезпечніша хвороба), все стало б на свої місця. Та ба!».

А й справді, чому б декому не навчитися шити капці...
Догори
Kino
Форумчанин


Репутация: +23    

З нами з: 12.08.09
Повідомлень: 75


Повідомленнясубота 27.03.2010 19:11   Відповісти цитуючи

Up
_________________
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Показувати:   
Нова тема   Відповісти    ФОРум ОБОЗа -> КУЛЬТУРА Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години
Сторінка 1 з 1

 
Перейти до:  
Ви не можете писати нові повідомлення в цю тему
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете голосувати у цьому форумі
  • IPad
  • IPhone


Powered by phpBB © 2001, 2002 phpBB Group
Ukrainian translation © 2005-2006 Serhiy Novosad