Обозреватель

Форум


АвтофорумАвтофорумДопомогаДопомогаПошукПошукСписок учасниківСписок учасниківГрупиГрупи ЗареєструватисьЗареєструватись  ПрофільПрофільУвійти, щоб переглянути приватні повідомленняличные сообщенияВхідВхід
 Сейчас обсуждаются 

Мої австрійські канікули перед Різдвом

 
Нова тема   Відповісти    ФОРум ОБОЗа -> Навколо політики
Попередня тема :: Наступна тема  
Автор Повідомлення
Minor



Репутация: +24    

З нами з: 09.01.07
Повідомлень: 8


Повідомленнявівторок 9.01.2007 12:46   Відповісти цитуючи

Австрійські канікули перед Різдвом

Віктор Уколов

Початок у Львові. Готель “Львів”. Номер „з вигодами”. Тобто з совдепівським унітазом і туалетним папером, на якому написаний слоган „Кохавинка завжди поруч - Експрес” у мікроскопічного розміру санвузлі. Вішак один. Ліжка два окремих – щоб не парувались. Пильний погляд адміністратора у відповідь на прохання дати номер „дабл.”. Сніданку –чорт‘ма. Рушники забули покласти. Цілу ніч внизу кричить вулиця, гудуть авто і сигналізації. 200 гривень платимо за право переночувати. Слава богу немає клопів. Мабуть.


Пригоди починаються…

Рівно о шостій ранку нас ніби підкинуло за кілька хвилин до сигналу будильника. Через півгодини на таксі мала під”їхати сім”я Чайок і ми вирушали у ще сонні Карпати подалі на Захід, тікаючи від ранкового сонця. Перше, що я зробив прокинувшись, надіслав Романові SMS: „Пригоди починаються!” Знав би я наскільки ті слова виявляться пророчими, то може б утримався. Але зрештою, все склалося якнайкраще і мало таки щасливий кінець.

Роздовбана і мало освітлена дорога зі Львова на Ужгород змінилася рівнесеньким шляхом, покриття якого настелили словенці ще на українській території. Про те, що це все іще Батьківщина, нагадували затемнені, як у війну, містечка і села та неймовірної краси карпатські перевали за Сколе. Сонце наздогнало нас у місцях, де гуляв Олекса Довбуш, шаленою зорею, що розгорілася чомусь не позаду, а зліва хоч ми й ніби прямували на Захід.

Ми всі спрагло бажали кави-еспресо, адже щойно настала тільки 8 годин ранку. За Сколе зупинилися у привітному на вигляд мотельчику. Чайка з порога дружньо заволав традиційне „Слава Ісусу Христу” - у відповідь почулося хриплуватим жіночим голосом „навіки”. Барменша була заспана і сердита: „Чому двері не закрили щільно – ви що у своєму хліві?!” - „Ми не тільки двері не закриваємо, ми ще й розстрілюємо по дорозі тих, хто не дає нас доброї кави,” – дружньо усміхнувся у відповідь Роман, прикриваючи двері. - „То будете у себе в місті стріляти, - тут двері треба зачиняти”, - непривітно прошипіло у відповідь. Навчені київським капіталізмом поважати себе, ми розвернулися і поїхали далі без кави, підсміюючись над баром, де щойно втратили цілу ватагу покупців.

Одразу за перевалом я знову зауважив милу серцю табличку „Кава-еспресо” і ми загальмували попри вервечку „тірів”, яку щойно з великими труднощами обігнали на карпатському крутосхилі. Назустріч вилетів рудий пес, який радісними стрибками собачої польки довкола переконав нас у привітності господарів. Передчуття справдилося - у невеличкій кав‘ярні, чигав цілий натовп доброзичливих дорожніх робітників у засмальцьованих спецівках. Всі вони брали… каву.

Втім, вигляд робітника, який спокійно п”є не горілку, а каву забутий тільки не українському Сході. Оскільки у нашому авто були одні уроджені західняки, для нас таке видовище було звичним з дитинства.

Невеличка черга на кордоні зайняла не більше 40 хвилин і ми виїхали вже на угорські дороги. На прощання доброзичливий угорський митник почув від нас привітання з новим роком всіма шістьма мовами, які знали у нашій автомашині.


"Курва, не пшихуй!”

Угорщина зустріла рівненькими, ніби вилизаними дорогами і повною відсутністю поліції, яка б контролювала рух. Тим не менше всі затято дотримувались швидкісного режиму. Особливо у населених пунктах – 50 км\год. Перекусити ми зупинилися у звичайному сільському ресторанчику при дорозі. Власник-мадяр важив напевне кілограмів 150, на що мій потужної статури товариш Дмитро, сім‘я якого їхала у другому авто, тактовно зауважив, що в Угорщині ми з ним будемо здаватися досить тендітними.

Перше місто Н‘їредгаза ми здолали досить успішно, аж тут побачили поліцейських і автоматично вирішили перевірити наявність документів у своїх кишенях. Це був шок – двох паспортів не вистачало. На чужій території без паспорту опинилися я і дружина. Відтак, нас міг загребти будь-який поліцейський патруль. Залишивши друзів за 4 кілометри від автобану з проханням їхати на Будапешт, я розвернувся і кинувся до українського кордону.

На щастя, паспорти знайшлися у митника, який чемно вибачився за нашу спільну провину – він дав не чотири, а два паспорти, а я не перевірив, скільки їх було.

Повторний шлях до Н‘їредгази здавався вже майже рідним. Однак нова несподіванка вже чигала на нашу компанію. Як виявилося мій товариш Дмитро, замість того, щоб поїхати по автобазу на Будапешт, збився з дороги і випадково приїхав у Дебрецен. Це був чималий гак на який ми не розраховували, але робити було нічого і ми поїхали рятувати друга, який майже впав у відчай посеред чужого мадярського міста.

У центрі Дебрецена гуляло півміста. Попри те, що температура повітря упала до 11 градусів морозу, на великій сцені виступала рок-група, а довкола пританцьовували тисячі молодих людей. Однак на відміну від Києва майже не було п”яних і під ногами не валялися сміття та пляшки.

На якусь мить ми з Чайкою забули про наші пригоди і заслухалися програшем на дві рок-гітари. І хоч до українського „Мертвого півня” мадярам було ще далеко, від морозу їхні акорди рятували не гірше. З часом знайшовся і наш товариш, який припаркувався біля Макдональза, чи не єдиного місця, де в Дебрецені без проблем розуміли англійську, і боявся від”їхати звідти навіть на квартал.

Обабіч Дебрецена всі дороги поглинув густий кінгівський туман. Ми поволі рухалися в бік Будапешта, відчуваючи, як з кожною хвилиною закінчується старий рік. Попереду було 31 грудня, день коли ми планували зупинитися у віденському готелі, а я не міг розігнатися понад 60 км/год – прозорість повітря була метрів зо три.

Чайка намагався підбадьорити нашу невеличку компанію без кінця розповідаючи цікаві випадки зі своєї гастрольної практики. Це не тільки не давало заснути, а й частенько викликало цілком здоровий сміх. Там ми і рухалися у тумані, єдині на трасі авто-напівпривиди, де говорили незнайомою для мадярів мовою і весело реготали з незрозумілих для них жартів. Якщо звичайно якісь дурні мадяри вешталися біля дороги о 23 ночі 30 грудня.

„На гастролі до Нюрнбергу нас повезли звичайним українським ЛАЗом, - тим часом розповідав Роман Чайка про німецьке турне „Мертвого півня”, - Ми ледь-ледь рухалися по автобану зі швидкістю 70 у крайній правій смузі, створюючи чималу перешкоду важким вантажівкам, що летіли 130. Вони з жахливим ревом і сигналами клаксонів обганяли нас щохвилини, однак наш водій з глухого карпатського села просто не міг розігнати старенький автобус швидше, а тому вчепившись побілілими від напруги пальцями у кермо шепотів якусь мантру чи молитву. Коли ми прислухались, то почули: „Курва не психуй, крува не психуй, курва не психуй”!

На наступні чотири дні, слова того карпатського водили стали нашим девізом, який не давав нам зіпсувати настрій попри наші численні пригоди на Новий рік.

На ніч ми звернули у маленьке містечко недалеко від Тиси, де була позначка готелю. Однак всі наші спроби розпитати місцевих на якій вулиці треба шукати нічліг не мали результату. Нас не розуміли. Дую спік інглиш, шперехен зе Дойч, говорите по-русски або по- польськему? У відповідь лише безпомічно усміхалися. Нарешті один молодий і чорний, як циган хлопець, у барі якого лунав „Квін”, нас зрозумів, сів у машину і погодився бути провідником. Він знав одне єдине слово німецькою „рехт” (направо) і це нас врятувало. Він казав або рехт, або „но рехт”. Завдяки такому італійсько-німецькому суржику він довіз нас до готелю, але там нікого не було.

На зачинених скляних(!) дверях був напис англійською, де пропонувалося передзвонити до господаря . Ми пбредзвонили і за кілька хвилин нашу змучену компанію впустила всередину господиня Ольга, яка трохи говорила англійською.

На відміну від „Львова” за свої 200 грн за номер ми отримали все, що в Україні пропонують так звані чотиризіркові отелі: 4 рушники на людину, мило, шампунь, туалет і душ з гарячою водою в номері, телевізор і навіть спільну кімнату на 2 поверсі, де ми, всі семеро, могли повечеряти після виснажливої дороги. Опалення було через кондиціонер та теплу підлогу.

Як мало треба людині, щоб відновити святковий настрій! Того вечора нам достатньо було піцци і вірменського коньяку. Особливо допомогло, що у піццерії о 12 ночі ми зустріли першого мадяра, який чудово говорив англійською і працював там барменом. За кілька хвилин ми прекрасно порозумілися, бо і він, і ми хотіли б послати своїх прем”єрів подалі, щоправда з різних причин.

Наспівавшись до охрипу українських пісень, ми проспали до самого ранку богатирським сном без сновидінь. Вранці, залишивши ключ від готелю і поштовій скриньці вже збиралися виїхати на дорогу, як побачили хлопаку з рюкзаком, який з острахом виглянув через двері щойно замкненого нами готелю. Розглянувшись він похапцем зачинив готель і рвонув по вулиці геть. Так ми дізналися, що в одній з кімнат готелю цілу ніч мали сусіду.

До речі, як і українське - мадярське село прокидається рано. Однак вже о 07 ранку там були відкриті газетний кіоск і кілька кав”ярень, вщерть заповненими селянами. Нагадую, на вулиці наступив останній день старого року, 31 грудня.

Будапешт промайнув досить швидко. Заблукати там неможливо – всі дороги мають цифрове маркування, а про кожен поворот кілька разів попереджають заздалегідь. Одразу за угорською столицею ми вискочили на автобаз і вшпарили 150 км за годину у напрямку Відня, до якого залишалося всього 230 кілометрів.


„Їж горішки і володій собою”

Чергову гастрольну історію Роман Чайка розказав нам якраз вчасно - перед тим, як ми заблукали у Відні.

Під час поїздок по Галичині, „Мертвий півень” мав дуже представницького вигляду водія, якого організатори концертів на місцях часто сприймали за продюсера і він справді чимало тому допомагав. Одного разу в Івано-Франківську вони опинилися за годину до виступу, до якого не було готове практично усе. На водія накинулося одразу двоє. Вони кричали, вимахували руками, пояснюючи чому все зірветься. Водій трохи шепелявив і кидав курити, а тому в кожній кишені мав пачку горішків, які без упину жував. Він роздав обом по пачці горішків, добився тиші і урочисто шепелявлячи заявив: „Їж горішки і володій собою”.

Як для Відня наш готель був дуже не дорогим. Три ночі на сім”ю в „Марії Елізабет”, коштували лише 300 євро, в той час, як інші віденські готелі пропонували не менше, як по 450 євро за три доби. Коли я замовляв готель через Інтернет, мене чомусь не насторожила приписка німецькою „Грамматнойсідл”. Лише на місці ми з”ясували у господині по телефону, що її готель не у Відні, а у одному з мальовничих довколишніх сіл аж за 20 км від столиці.

Але з”ясувати ще не означає знайти! Ми повернули з траси А4 одразу за аеропортом на трасу S1, яка там слугує за кільцеву. Однак замість того щоб звернути з неї на Швадорф-Ост, я, пропустивши поворот, вискочив на автобан, що вів на Грац у Південну Австрію. „Їж горішки і володій собою”, - нагадав із заднього сидіння Чайка і я холоднокровно звернув у перший правий поворот, що трапився на шляху.

Якщо з Будапешта до Відня ми їхали три години, то на пошук готелю пішло годинки півтори. Коли я остаточно впав у відчай, то повернув приблизно туди, де я вважав знаходиться те зачароване для нас місто. І о диво! Грамматнойсідл був просто перед моїми очима і за кілька хвилин ми приїхали у готель. Йшла 16 година 31 грудня…

Вже у Марії на нас чекали ще одна несподіванка. Довгі пошуки готелю через Інтернет примусили мене забронювати ще один номер в готелі „Капрікорно”, від якого ми збиралися відмовитися тільки тепер. Але віденський готель навідріз відмовився повертати гроші. Так одна сім”я українців вимушено поїхала у дорожчий готель. А оскільки помилився я, їхати до Відня відправили саме мене.

Як стверджувала Марія, від її готелю до столиці можна було легко доїхати на метро. Тому, залишивши Чайок і сім”ю мого товариша в Елізабет зі спокійною душею, ми сіли на авто і поїхали до Відня шукати свій готель, домовившись побачитись на Штефан-плац, куди збираються всі, хто приїхав до Відня на Новий рік.

„Їж горішки володій собою”, - повторював я собі шукаючи виїзд із зачарованого S1 на А4 до Відня. І знаєте, допомогло. Невдовзі я помітив обмеження до 50 км/год і табличку „Відень”. Ми їхали, як коти у мішку, покладаючись лише на інтуїцію та удачу. Обабіч тягнувся канал і я все шукав очима добре знайомий з фотографій шпиль собору святого Штефана. Нарешті він з”явився за каналом і я обережно перебудувався праворуч, щоб зробити розворот на міст.

Перед мостом моя Наталка опустила скло і запитала у водія таксі чи не знає він де готель „Капрікорно”. Здивуванню не було меж – водій показав через міст на величезні літери „CAPRICORNO”. Напевне нам допомагав сам Господь. До Нового року залишалося шість годин, а ми не зробили жодного зайвого повороту і виїхали просто на наш готель.


„Хай живе Австро-Угорщина!”

За даними поліції станом на 18 годину 31 грудня в районі Штефан-плац зібралося близько одного мільйона людей. Однак, на відміну від Києва, звичної штовханини натовпу не було. Влада потурбувалася про 5 чи 9 концертних майданчиків на різних площах столиці. Історичний центр Відня за нашими мірками величезний: палаци, музеї, парламент, десятки старовинних ансамблів будинків та кілька соборів розкинулися на площі, яка б у Києві напевне зайняла весь центральний, печерський і може ще й залізничний райони. Але вулички досить вузькі, площі невеликі. Наприклад, я не бачив жодної розміром з наш Майдан Незалежності. Та їхня значна кількість дозволяє розмістити велику кількість людей досить комфортно, а малі розміри створюють неповторний затишок старовинного міста.

Цікаво було спостерігати за людьми. З часом ми зрозуміли, що не чуємо англійської, французької або іспанської мови. Натомість поруч було досить багато італійців, румунів, чехів, словаків, словенів та ще бозна яких югославів. Подекуди чулася польська і один раз російська мови. Окрім нас ми кілька раз бачили ватаги добре вдягнених українців (україномовних).

Виходило¸ що на Новий рік до Відня зібралися виключно народи почилої в Бозі Імперії – ніби в районі Штефан-плац розташували древній імперський магніт, до якого хотілося доторкнутися всім нащадкам тепер незалежних народів. „Бабуся Австрія” лагідно усміхалася очима доброзичливих віденців, яких чомусь зовсім не дратувала така величезна кількість іншомовних туристів.

Ми розбилися на сім”ї і розбрелися вуличками новорічного Відня хто куди. Було видно, як вдень. Над нами сяяли не просто ліхтарі – Відень розвісив над кожною невеличкою площею цілі люстри з гірлянд, які давали досить багато світла.

Вражали концертні майданчики. Ось квартет скрипалів натхненно виконує Моцарта під захопленими поглядами кількох тисяч людей. Але звук настроєний так, що за межами площі, його майже не чути. І не даремно, адже поруч рок-майданчик, де хтось досить вдало імітує музику „Квін”. Щоб відчути драйв треба підійти ближче і ми наближаємось майже до самої сцени – прямо в оточення патлатих 40-річних хіпарів, які від кайфу не помічають, як їхнє довге волосся після кожного кивання лупить об бруківку, чіпляючи тих, хто стоїть поруч. На деякий час забуваємось про оточуючих і ми.

Але сяючий, новорічний Відень манив далі і ми дозволили собі заблукати за кілька годин до опівночі в районі імператорських палаців і старовинних ресторанчиків, де зовсім несподівано надибали родину Чайок, що немов п”яні ішли взявшись за руки. Втім, це не заважало главі сімейства однією рукою час від часу знімати щось на відеокамеру.

Роман запропонував скуштувати віденських ковбасок під австрійський шнапс, що продавалися на кожному кроці. Не зважаючи на мій скепсис до вуличної їжі, ковбаски з сиром підсмажені на грилі були просто чудові і прекрасно пасували під солодкуватий фруктовий шнапс з крихітних пляшечок.

Несподівано ми зрозуміли, що вже 23 година і у Києві прийшов Новий рік. Ставши в коло у центрі колишньої Австро-Угорщини ми заволали чомусь не рідний депресивний гімн „Ще не вмерла” (мабуть вже при смерті), а „Наливаймо браття”, зірвавши оплески туристів довкола.

За 20 хвилин до Нового року забігаємо погрітися у кафе. Не встигли випити кави-меланж, як увесь люд, як ошпарений починає вистрибувати на вулицю – до 12:00 залишається 5 хвилин. По вулиці спішать, ідуть, біжать сотні людей в напрямку Штефан-плац. Разом з ними біжимо і ми (у мене в руках була пляшка шампанського). Прихід Нового року чується завдяки потужному салюту, вибухам петард і десятків пострілів корків з шампанського. Дивом не обливши оточуючих відкорковую свою пляшку і я.

Раптом ми всі розуміємо, що це найкраща зустріч Нового року у нашому житті…

(далі буде)
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
Роман ShaRP
ex-Admin


Репутация: +376/–105    

З нами з: 20.07.06
Повідомлень: 10414
Звідки: Київ

Повідомленнявівторок 9.01.2007 22:24   Відповісти цитуючи

Minor
Привіт!

Файна розповідь, дякую. Smile Чекаю на продовження.
_________________
Правила форуму| Мой личный журнал на LiveJournal
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Відіслати e-mail Блог
activist
Ветеран форуму


Репутация: +30/–1    

З нами з: 04.10.06
Повідомлень: 615
Звідки: Україна

Повідомленнясереда 10.01.2007 00:29   Відповісти цитуючи

Здраствуйтє, Мінор.
Класно погуляли.
Поздоров.
Заяц.
_________________
Погляди | Новини | Про нас, активістів
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Відвідати сайт учасника
Показувати:   
Нова тема   Відповісти    ФОРум ОБОЗа -> Навколо політики Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години
Сторінка 1 з 1

 
Перейти до:  
Ви не можете писати нові повідомлення в цю тему
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете голосувати у цьому форумі
  • IPad
  • IPhone


Powered by phpBB © 2001, 2002 phpBB Group
Ukrainian translation © 2005-2006 Serhiy Novosad