Обозреватель

Форум


АвтофорумАвтофорумДопомогаДопомогаПошукПошукСписок учасниківСписок учасниківГрупиГрупи ЗареєструватисьЗареєструватись  ПрофільПрофільУвійти, щоб переглянути приватні повідомленняличные сообщенияВхідВхід
 Сейчас обсуждаются 

...чому одного дня я пізно прийшов додому... (саспенсНовела)

 
Нова тема   Відповісти    ФОРум ОБОЗа -> Креатив
Попередня тема :: Наступна тема  
Автор Повідомлення
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 10:54   Відповісти цитуючи

Розповідь про те,
чому одного дня я пізно прийшов додому,
а міг і взагалі не прийти


На Руському базарі я купував журнал. Я був постійним покупцем у одного чоловіка. Заходив до нього рідко, бо грошей мав мало, але коли накопичувалось трохи, не минав – неодмінно брав у нього пресу.
- Ну як справи? – питаю в нього, щоб тільки не мовчати.
- Як купуєш – добре, не купуєш – погано.
- Ну, дякую.
- Читай, на здоров’я, - сказав він мені.
Перекинувшись іще парою фраз, відходжу від лотка. Оглянувшись і на прощання помахавши рукою, йду поміж торговими рядами навпростець, минаючи розкладки з дешевим турецьким взуттям.
Спонтанно поглянувши вбік, я піймав погляд якогось огрядного смаглявого чоловіка. Він чомусь на мене набридливо й безцеремонно втикав. Мені хотілось зупинитись і спитати: „Вам від мене щось треба?”
Пройшовши метрів десять і не побачивши його біля себе, я заспокоївся: мабуть, дивився на мене просто так. Закинувши мого фіолетового рюкзака на спину, я розкрив журнал і став читати його на ходу.
Раптом переді мною виросла широка постать того ж самого чоловіка. Він точно мав до мене якусь справу.
- Братішка, поможи. У мене машина розбилась, я сам не тутешній. Позич шість тисяч.
- Шість? – спитав я. Дивно, звідки взялася ця цифра. Не п’ятірка, не червонець. А точно шість. Мабуть, не вистачало щось купити.
- Позич. У мене машина розбилася.
Озираюсь і не бачу розбитої тачки. Парить мені мізки. Треба дати грошей, аби відчепився. Вручивши йому журнал, я дістав свій рюкзак, витягнув звідти шкіряний гаманець Pierre Cardin і глянув, які там були купюри.
- Хлопче, як тебе звуть?
- Вова. А Вас?
- Мурад. Ти росіянин?
Я подумав, що недобре було приховувати своє справжнє ім’я. Туркмени так не роблять. Не знаю чому, але вони при першій же зустрічі охоче розповідають про себе – де живуть, де вчаться чи працюють. Комусь із них не подобається це робити – такі говорять поменше.
- Ні. Українець.
- О-о-о! Хохол! Ми з beep дружні. Я там вчився.
- Справді? Де?
- У Мінську. Я їв українські...
- Мінськ у Білорусі.
Він трохи запнувся, проте зумів зберегти приємний вираз обличчя й дружній блиск чесних очей, які притягували до себе.
- Так, але там зі мною вчилося багато beep, - без запинки протарабанив. – А я дуже люблю, коли по-хохольськи балакають...
Падло заговорює мені зуби. Треба кінчати розмову якомога швидше.
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 10:56   Відповісти цитуючи

- У мене нема п’ятірок. Є тільки десятки, - кажу йому, перебираючи банкноти.
- То давай десятку.
Його настирливість трохи збентежила мене, вбивши навіть ту крихту альтруїзму, яку я проявив. Не витягнувши жодної купюри, я сховав гаманця у портфель і, закривши його, завдав собі на плече, попросивши чоловіка віддати мені журнал.
Смаглявим обличчям пробіглося ледь вловиме розчарування: ну аякже, наглий хлопець носить при собі чималі бабки, а жлобиться ними ділитися!
- Я просто бідний студент. Мені потрібні гроші. Я не маю можливості їх просто так роздавати.
- То давай розміняємо. Хай буде п’ять тисяч. Отут близенько розміняємо.
- Ви відбираєте в мене час. Мені треба йти.
- Ти щойно хотів дати мені гроші, - з докором промовив він – б’ючи на жалість абощо.
- Я не хотів, - кажу. - Я зробив Вам велику ласку, зупинившись побалакати з Вами.
- Нэ нада мнэ дэлат адалженія! – прорвало у нього з якимось азербайджанським акцентом (щойно ж говорив нормально!), хіба що вони вставляють у російський текст свої вигуки типу „вах” чи „ара”. Азербайджанець сказав би так: „Ара, нэ нада мнэ дэлат адалженія, да?!”
- Ви ж якраз про це мене просите!
- Давай розміняємо. Це тільки хвилинка. Виручи, друже.
- Не маю часу.
- Це одна секунда. Осьо, близько.
Мить подумавши, я погодився. Ми підійшли до рибного магазинчика. Там один столик був з терезами надворі, і в бачку біля нього у воді замочувалась свіжерізана риба. Той чоловік попросив розміняти десять тисяч манат.
Витягаю з гаманця й даю продавщиці десятку, вона мені вручила дві п’ятірки, одну з яких я передав йому.
- Ну все, до побачення, - спішно промовив я, забираючи в нього свій журнал і йдучи далі.
- Почекай. Ти де живеш? – спитав він квапливо, явно видаючи своє бажання затримати мене.
- Яка різниця?
- Якщо ти на таксі, я можу тебе відвезти сам. Зекономиш ці самі п’ять тисяч.
- У Вас же розбита машина, Ви самі сказали.
Він не знайшов, що відповісти.
- Я пішки. Тут недалеко.
- То давай я тебе проводжу. Чекай, зажди.
Він підійшов до одного бежевого Москвича, в якому сидів іще якийсь туркмен і, сказавши йому по-російськи: „буду через пару минут” і щось на якомусь діалекті туркменської, догнав мене.
Я не біг звідти, просто швидко відійшов. Для мого віку тікати, піджавши хвоста, зовсім несолідно. Тим не менш, він не хотів відразу кінчати розмову.
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 10:57   Відповісти цитуючи

- Ти де живеш?
- А що?
- Просто питаю. Де ти живеш?
- Недалеко.
- Я можу запросити тебе до себе додому. Ковбаски поїмо. Побачиш, як туркмени живуть.
- Я тут вісім місяців. За цей час я вже бачив, як живуть туркмени.
Він хотів щось сходу відповісти, але забув подумати, що. У нього з рота виходило мичання, серед якого я розчув слова „та що ти міг бачити?!”
- Ви куди йдете? – питаю. Видно, у нього не було більш термінового та важливого заняття, ніж проводжати мене додому.
- Слухай, з тобою важко розмовляти, - поскаржився він, глянувши на мене добрими-добрими, чесними-чесними й зворушливо ображеними очима.
- Просто я спішу. В мене розмовляти немає часу. Іншого разу – будь-ласка.
- Добре. Скажи, де ти живеш, і я на машині підвезу тобі ковбасу, горілку. Скажи мені, де ти живеш, я тобі напишу свою адресу.
Я зупинився, підійшов до столика біля магазину, поставив на нього портфель, витягнув звідти зошит.
- Що ти робиш?
- Записуйте мені Вашу адресу, - кажу, аби тільки відчепився швидше.
- Не тут. Ходімо далі.
- Давайте.
- Ні, ходім далі.
Слово за слово, він умовив мене пройтися далі, не зупинятися на людному місці. Та вговорити мене розказати йому свою адресу ніяк не міг, а те, як він про неї допитувався, було вельми підозрілим. Єдиною моєю відмовкою було: „Я сам до Вас як-небудь прийду”.
Бачачи, що така розмова ні до чого не доведе, він погодився лишити мені свою адресу. Коли я йому дав зошита й сказав писати прямо на обкладинці, він кілька разів перепитав „Прямо тут писати?”
Подумавши трохи, він поцікавився:
- Знаєш Томатний мікрорайон?
- Ні, - сказав я, дивуючись, чи є такий в Ашгабаті. – Але скажу таксисту – він мене відвезе.
- Добре, - подумавши трохи, він почав писати. На кожному слові зупинявся й міркував – вигадував, видно, а фантазія, як у багатьох туркменів, бідна. Тепер я сильно сумнівався, що така адреса існує. „Томатний мікрорайон” – звучить як „Огіркова вулиця” з казочки про Незнайку.
Нарешті він дописав і повернув мені зошита.
- Давай, покажи, де твій дім, я заїду, ковбаси привезу...
- Ні. У мене вдома будуть незадоволені, - відбріхуюсь: ну не казати ж йому, що хата зараз пуста!
- А-а. Ну тоді добре. Як же ми зустрінемось?
- Я сам прийду. Обіцяю.
- Давай прямо зараз?
- Зараз я зайнятий.
- Так зайнятий, що не поїси з другом? Ну, як хочеш. Дякую за гроші. Ще зустрінемся, bolýarmy¹, братішка?
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv


Змінено: Вадя Ротор (неділя 19.04.2009 12:59)
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 10:58   Відповісти цитуючи

Огидний жирний кретин нарешті відійшов від мене, ми попрощалися. Він рушив в інший бік по пустому тротуарові, я перейшов через дорогу, кваплячись додому. Вже радів, що так добре вдалось його здихатися, коли глядь за плече – іде за мною! І дзибає на мене своїми нахабними баньками, думає, ніби я не бачу.
Виявивши, що я його помітив, Мурад наздогнав мене, мовлячи:
- Гроші я віддав.
Він що, думаю, псих? Навіщо він це бовкнув? На дорозі ж нікого не було, кому то він встиг за секунду віддати гроші й примчатися до мене?
Ну нічого, I keep calm². Може, ще відчепиться.
Йдемо по вулиці. Бачу металеву палицю. Зараз, думаю, розчерепешу нею йому довбешку та побіжу звідти. Палицю зі своїми відбитками на місці не кидатиму, вимию на бігу її кінець в арику, прибіжу додому з нею, там вже спокійно обітру її, щоби зовсім вивести відбитки.
- Скільки тобі років?
Я здивувався, вперше бачачи туркмена, котрий питав не якого я року, а скільки мені. Це у нього від хвилювання здвиг по фазі? Чи просто дійсно нетутешній?
- Вісімнадцять, - кажу.
- А-а, ну аякже.
Він трохи не договорив. Очевидно, його здивувало незвичне сполучення темної щетини на моїх неголених щоках і шкільного ранця, який я носив до того ж не на одному, а на двох плечах.
- Чого ти так довго думав? Забув, скільки тобі років?
Якось я віджартувався, зараз і не пригадаю як, пам’ятаю тільки, що дуже тупо.
- Знаєш, ти дуже схожий на латиша чи литовця. Коли я тебе побачив, то подумав спершу, ніби ти десь ізвідти.
Ні, друже, амнезією я не страждаю, пам’ять мене не підводить: ти у першу ж хвилину розмови назвав мене росіянином.
- Ви бачили коли-небудь прибалта?
- Ти дуже схожий на латиша чи литовця.
- Вони блондини.
- А ти хіба не блондин?
- Я темно-русявий, - кажу йому. Між тим, в останній його фразі не було нічого дивного. Туркмени мені часто заявляли, типу я блондин. Проти їхнього чорного волосся навіть шатени здаються світлими.
- Ходімо туди, - пропонував він звернути вглиб скверика, подалі від дороги. Я відразу погодився, щоб розрядити обстановку між нами, забравши зайву настороженість.
Коли ми трохи відійшли, він відразу сів на лавочці, настійливо запрошуючи мене посидіти поруч. Я став упиратися – мовляв, мені треба йти, дуже спішу...
- Давай хвилинку посидьмо... – просив він, але я залізно стояв на своєму.
Мурад мусив поступитися мені – встав, кривлячись, мов середа на п’ятницю: „Ноги болять...”, у що можна було б повірити, якби він не підвівся так бадьоро й не пішов так швидко. Але потім сповільнив темп: скверик скоро закінчився, а товстому йолопові досі ніяк не вдавалося мене посадити й утримати біля себе, я виривався, мов заєць від вовка.
Він просто в аварійному порядку силкувався забалакати мене (це виглядало, як комедія):
- Ти де навчаєшся?
- А що?
- Де ти навчаєшся?
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:00   Відповісти цитуючи

Я подивився на його сорочку. З довгими рукавами, без майки під сподом. Зазвичай туркмени, коли жарко, носять теніски, вдягаючи майку під спід. І знов не розберу – він тутешній чи ні, так вигадливо сплелися в ньому риси... Довгі рукава – щось там ховає? Придивляюся до них, намагаючись вловити силует схованого під одягом... навіть не знаю чого... дубинки якоїсь, мабуть. Але у рукавах він нічого не мав – крізь прозору тканину виднілась лише його смаглява шкіра.
- В Апреалі *.
- О-о! Молодець. То ти в посольстві живеш? – невідомо чому спитав він. Просто ми йшли в бік посольства, лишилось метрів двісті-триста.
- А що?
Окидаю оком його брюки. Кишені пусті, контури ніг проглядалися без якихось сторонніх деталей: під брюками нічого не ховав. Та й будучи в літніх туфлях з дірочками, він не міг заникати ножика за халяву. З усього видно: на щастя, чолов’яга беззбройний. Чи надто покладався на силу своїх рук?
- Ти живеш у посольстві? Я просто так питаю.
Мовчу.
- Ти з посольства?
Мовчу.
- Слухай, неввічливо так мовчати. Коли я тебе питаю, маєш відповісти. Ти мене боїшся, чи що? Я просто питаю, чи ти живеш у посольстві. Я – твій друг.
- Знайомство так не починається.
Він ударив себе в боки з виразним невдоволенням:
- Бе! Ну, я вже не знаю, як з тобою бути! Чого ти не хочеш зі мною розмовляти?
Мовчу.
Ми зупинилися. Весь цей час він повз, мов черепаха (сквер уже скінчився, а мене треба було затримати!), я ж ішов за метр попереду, недвозначно підкреслюючи своє відверте небажання вести розмову.
- Ким працюють твої батьки у посольстві? – спитав він.
Мовчу.
- Вам держава оплачує квартиру?
Мовчу.
- Чому в тебе мішки під очима? Мало спиш?
- Так.
- Уроки?
- Так. Не маю часу, йду вчити уроки. А Ви в мене час відбираєте.
- З тобою важко говорити, - сказав він ображено, намагаючись викликати в мене провину за мій тон.
- Ніхто тебе не заставляє говорити зі мною!
В принципі, на Сході люди дуже поважають старших, і коли молодий старшому грубить, із ним розмова коротка. Хоч на день людина за тебе старша – ти повинен до неї звертатись на „Ви”, хоч на хвилину один брат іншого старший, він може вилаяти його, читати моралі й т.ін.
А ця п’явка мене не полишала. Негайно кінчати розмову з ним!
- Горілку п’єш?
- Ну, іноді, - я відповів би набагато емоційніше та жвавіше, якби мене питав старий знайомий, пропонуючи бухнути разом.
Він аж підстрибнув на радощах, почувши це: на спеці мене розвезе, я стану зговірливим...
- То давай підемо в парк, я тебе вгощу.
- За які гроші? Єдину п’ятірку, що я тобі дав, ти вже комусь вручив.
- Мене у парку добре знають.
- Ти ж казав, що не місцевий, - укотре зловив я його.
- Підем, вип’ємо горілки. Я тебе вгощу як друга. Як брата.
- Ми бачимося вперше, при найпершій зустрічі ти мене вгощаєш? По-моєму, це не просто так.
- Ти мене боїшся?
- Я спішу, - стою на своєму.
- Двадцять хвилин. Тільки сядемо, вип’ємо – і можеш іти.
- Мені треба бути тверезим сьогодні.
Він здався:
- Ну, не знаю, як з тобою говорити, - сплеснув у боки, всією позою та мімікою старанно виражаючи розчарування. - Ти мене боїшся?
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:00   Відповісти цитуючи

Здається, що він причепився до мене, побачивши у моєму гаманці немало грошей. Не хотів мужичок обмежуватися п’ятіркою. Збираючи докупи всю свою витримку, аби голос був рівним, кажу:
- Я дам тобі ще десятку за умови, що більше тебе не побачу.
- Ти боїшся, що я тебе хочу пограбувати?
- Мене вже виставляли на гроші.
- Та ти що? де? в Ашхабаді? хто це тебе тут?
- В Україні.
Його обличчя набуло до комічності гіперболізованого виразу співчуття. Кепський актор: явно переграє. Як казав Станіславський, не вірю!
- У нас такого нема. Тут зовсім немає злочинності. Якщо тебе хтось захоче образити – позви мене, я розберуся.
Знайшовся мені захисник! Із таким же цинізмом, після постійних вимог віддати Крим і конфлікту з Тузлою, Путін клятвено завіряв, буцім Росія готова захистити Україну від будь-чиїх територіальних посягань...
- Зараз же ти можеш за себе постояти? – він підкреслив своє питливе „можеш”.
- Авжеж, - сказав я нетвердо, і моя непевність його підстьобнула, мов батіг коня.
- Як це трапилось? Розкажи, - відчайдушно сподівався він продовжити розмову.
Я всучив йому свою руку для дружнього потиску. Він з ображеним виглядом дивився на мене.
- Зараз не маю часу.
- Ти ж не думаєш, ніби я хочу тобі заподіяти зле? Аби хотів, я б відразу тебе повалив, а не теревенив би з тобою так довго. Ти ж тоне-енький, слабе-енький, а я відчутно сильні-іший.
- Зле робиться по-різному, - промовив я, усе ще тримаючи руку простягнутою. Він кивком голови погодився зі мною, неохоче потискаючи її. - Ти не міг зробити це на людному базарі, тож відвів мене подалі від народу, щоб ніхто не бачив. Давай отут розпрощаємся, поки ми не зайшли занадто далеко, добре?
Тепер він мовчав.
- Bolýa¹, Мурад?
Я розвернувся й пішов до дороги, намагаючись не оглядатися. Ставши на узбіччі, я мусив чекати, доки потік машин ослабне, давши мені змогу перебігти дорогу. На тому боці буду у відносній безпеці. А опинившись у посольстві, зітхну полегшено...
Ні, оце навряд чи! Він знав, що я звідти (адже я цього не заперечував), отже мені доведеться постійно мучити свого водія, бо пішки надалі стрьомно буде ходити: Мурад вислідить мене і зловить. Посольство дасть за мене хороший викуп. Чорт!
Хай там як, я був радий зустрічі з ним. Кожна людина, з якою ми бачимся, може нас багато чому навчити – треба лиш бути уважним. Зовсім випадково мені стало в падло йти на останню пару, тож я її пропасував. Зовсім випадково мене підібрав один таксист і в мене ненароком вирвалось „Руський базар”, хоч я туди і не збирався їхати й лиш на півдорозі подумав: „Ну, нехай. Може, куплю збірник альбомів Prodigy, Rammstein чи Ozzy Osbourne на MP3” (перепрошую за невмисну рекламу).
У двох музичних магазинах підряд мені сказали, що якраз того дня жодного з цих дисків не було! Нічого не лишалось, як піти з горя купити журнальчик, а за розмовою з продавцем я досить надовго затримався. У результаті такого довгого ланцюжка випадковостей я потрапив Мурадові на очі...
Доля вперто нас наздоганяє, від неї не втечеш. Того дня моєю долею був Мурад.
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv


Змінено: Вадя Ротор (п'ятниця 17.04.2009 11:45)
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:01   Відповісти цитуючи

Коли я опинився на узбіччі – нетерпляче ставши обініж на бордюр і балансуючи на ньому - мене ніщо не хвилювало, крім потоку машин, який не давав перейти дорогу. Не могли наїздитися за весь день, треба їм шмигати переді мною лише зараз!
Мимовільним рухом, навіть не задумуючись, я оглянувся. Той вилупок навшпиньки підкрадався до мене ззаду! Коли наші погляди зустрілися, він після секунди ніякового виразу на обличчі знову всміхнувся.
Машини вже проїхали, я міг перебігати дорогу. Тікати від нього? Драпати - несолідно для вісімнадцяти років. Якби мені було вісім, я би так зробив, та я виріс із того віку, коли про самоповагу не думаєш (бо навіть не знаєш, що воно таке).
Я обернувся й підійшов до нього.
- Пішли в парк, вип’ємо разом, - знову повторив він.
- Давай краще посидимо на лавочці, - сказав я, порівнявшись із ним.
Ми пішли до найближчої лавочки, сіли на неї. Розмову продовжив він:
- Кажеш, тебе перестрівали на вулиці? – спитав зі співчутливим виглядом.
- Не один раз і не два. Хто до мене тільки не приставав – і круті хлопці, і бомжі.
- Там, звідки ти, їх багато?
- Там усяких людей багато. Доброзичливих і ні.
Я гортав журнал, щоб розмова здавалася більш невимушеною. Він теж туди заглядав, коли не дивився в мої очі та не зиркав кудись у бік дороги, ніби чогось вичікуючи.
- Якось нас із друзями (нас було дев’ятеро) перестріли прямо посеред вулиці троє крутих хлопців і почали розпитувати, куди ми йдемо та чи маємо гроші при собі. Ми сказали, буцім грошей не маємо. Проте серед нас був один лошок, Вітя. Щось його смикнуло за язика бовкнути, що ми йдемо в кіно. Зістав факти: хлопці гуртом ідуть в кіно без грошей!
Мурад похитав головою.
- Вони так кожному з нас і сказали: „Тобі не жаль буде дати стільки-то гривень, тобі – стільки-то”. Й зі страху ми мусили їм віддати, скільки вони хотіли. А закінчивши „збір пожертвувань неймущим”, вони наполягли, щоби ми потиснули руки – тіпа розходимося друзями. Ми потиснули їм руки, а Вітя ще й сказав: „Зустрінемося за кухликом пива”. Нормально? Лоха обдерли, а він подякував і ще пообіцяв вгостити пивом. Після того, коли ми з цим ідіотом прощалися, щоразу жартома казали: „Зустрінемось за кухликом пива”.
- Ёлки зелёные...
- Та я анітрохи не жалію, що так вийшло. То був урок для мене. Наступного разу, коли я йшов з другом, нас перестріло четверо пацанів і стали втирати: „Дайте десяточку на таксі. Нас зазвичай підвозить машина, але зараз...” Їх четверо, нас двоє, але ми їх спокійно послали на три букви, і на цьому розмова закінчилася. Знаєш, яких помилок вони припустилися?
- М-м? – спитав він безсловесно.
- Сказали, що їх підвозить машина. Хотіли показати себе крутими. Але круті хлопці хіба проситимуть червончик на таксі, коли таксист в Україні за чотирьох бере такі гроші, що страшно сказати!
- Чому? Там ціни на бензин зовсім інші?
- Н-ну! Тут за долар продають 55 літрів, бензин дешевший за воду. Там купиш хіба що три літри за два бакси.
Мурад пхикнув, мотнувши головою:
- Там, видно, стараються зекономити пальне всіма засобами, їдуть накатом, зрізають вугли... – почав він заговорювати мені зуби, але я мусив перебити:
- Знаєш, у чому твоя помилка?
Товстун здивовано дивився на мене.
- Ти шукав жертву посеред базару. Й тобі довелося вести мене з людного місця сюди. Шукай там, де людей поменше.
- Я... не збирався... чого ти так думаєш...
- Одного разу, коли я мав довге волосся, до мене на вулиці пізно вночі підійшов якийсь прищавий дебіл, обняв за плече і спитав: „Тобі подобається голубе кохання?” Я втік. Ти навіть не уявляєш, як я тікав з того місця.
- Бачу, до тебе не один раз підходили? – знову поцікавивсь він, не знайшовши кращого питання. Було чітко видно: Мурад будь-що старався затягнути розмову, все більш нервово поглядаючи на дорогу.
- Далеко не один, - повторив я, не зводячи з нього очей, стараючись помітити найменший відтінок його настрою та реакцію на кожну мою фразу. - І до всіх моїх знайомих принаймні рази три за все життя підходили якісь підозрілі типи...
- Але ти й твої друзі лишилися живими. Чого ти думаєш, ніби тебе мають неодмінно вбивати?
- Будь-яка людина може виявитись небезпечною. Навіть дівчина.
Він питально поглянув на мене, відірвавшись від журналу, куди, розслабившись, зазирнув (до того заглядав туди тільки мигцем). Його знітив несподіваний поворот теми нашої розмови.
- Не дивуйся. Одна дівчина викрала хлопця й, перев’язавши йому мотузкою члена, щоб викликати ерекцію, зґвалтувала, після чого вбила: надто голосно кричав від того, що член роздуває, мов повітряну кулю...
Мурад присвиснув.
- А тепер скажи мені, як ти працюєш і що ти планував зробити зі мною.
Збентежений, збитий з ніг такою постановкою питання, він бурмотів щось, заперечуючи свої наміри.
- Я міг би стати твоїм партнером, - додав я, й йому взагалі відібрало мову. Мене це так потішало!
- Ти... – почав він, ледь отямившись.
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv


Змінено: Вадя Ротор (середа 22.04.2009 12:35)
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:02   Відповісти цитуючи

- Ондó твій товариш котить, - сміюсь, угледівши бежевого Москвича, що повільно їхав метрів за сто від нас по узбіччю, намагаючись не привертати уваги. Я помахав у його бік рукою, і машина зупинилась. Водій був, м’яко кажучи, здивованим.
- Що ти робиш? – спитав Мурад.
Я став підзивати його жестом до себе, усміхаючись, і попросив Мурада зробити те ж саме. Він також замахав рукою.
Машина знову рушила.
- Ти думаєш, ніби після всіх цих випадків я так просто ходжу по вулиці сам? беззахисний? – питаю, все ще посміхаючись.
Не повертаючи голову, я відчував, з яким очманінням він на мене подивився.
- У мене в рукаві є ножик, - проваджу далі спокійним, упевненим тоном. - Не в кишені, не в портфелі. Мені не треба діставати його звідкись. Варто трусонути рукою - і він у долоні.
Машина, під’їхавши навпроти нас ізліва, розвернулася й зупинилася біля бордюру передком у напрямку, звідки приїхала.
Я поглянув на Мурада:
- Зви його! – і помахав рукою, щоб його худорлявий друзяка виходив. Той вийшов, відімкнув багажник, але чомусь, подумавши, не став його відкривати. Рушив до нас.
- Як його звуть?
- Аман.
- Мураде, слухай сюди, – кажу швидко, поки худорляк підходив. – Ти точно вирішив продовжити діло чи відпустиш мене? Дуже, дуже раджу залишити мене у спокої. Востаннє прошу: давай розійдемося друзями.
Він нічого не міг відповісти, лиш сидів непорушно, тупо глипаючи на мене.
- Ти відступаєш чи йдемо до кінця? Давай, вирішуй.
Коли Аман підійшов до нас, я широко по-дружньому всміхнувся й запросив його сісти, назвавши по імені та чемно привітавшись. Вони з Мурадом переглянулись. Той не знав, що я задумав – аби знав, то б не сидів склавши руки.
Аман сів справа від мене, невдоволений, що товариш виказав мені його ім’я, і гадаючи – про що таке ми говорили? Я був на лавочці посередині, між двома мужиками, мало не фізично відчуваючи, як їхні серця б’ються все сильніше, а думки синхронізуються. Напруження росло: здавалося, скоро між нами проскочить блискавка! Людей навколо мало; от-от ці два маніяки зігнуть мене, заткнуть рота й відведуть до своєї машини. Або вирублять.
- То як, - питаю, – ви дійсно можете мене повезти на верблюжу ферму? Мурад казав, нас туди пропустять.
Аман поглянув на свого спільника: „Що ти йому наплів?”
- Правильно, Мурад? – питаю, зазираючи в очі.
- Аякже, - буркнув він непевно.
Я по-дитячому всміхнувся до Амана:
- То поїхали. Мені не терпиться подивитися на справжніх верблюдів.
Вони двоє сиділи, мов прибиті.
- Їдемо, Мурад? Вирішуй, - кажу, пильнуючи його реакцію.
Йому нелегко було зважитись. Події розвивалися надто швидко. Аман не розумів, що з його другом...
Аби не затягувати процес, я першим встав.
- Давайте, - мовлю, й ми пішли до їхньої машини. Їм не довелось мене в’язати чи просто застосовувати силу: я сам, добровільно, підійшов до Москвича та й спокійненько собі сів на заднє сидіння – і Аманові лишалося відгадувати причину моєї поведінки: можливо, то Мурад зумів мене так переконати, або ж напарник товстуна пропустив щось цікаве!
- Що там у багажнику? – питаю худого туркмена. – Ви хотіли дістати звідти щось.
- А?.. То... я так. Зара’ закрию, - і, не сівши у водійське крісло, пішов закривати багажник, після чого повернувся, аби сісти за кермо.
Жиряга хотів вкластися біля мене ззаду, та я відмовився:
- Хай Мурад поведе. Мураде, поведеш? Ти казав, що краще знаєш дорогу. Правда, Мурад? – дивлюся на нього.
Вони з Аманом переглянулись, і товстий, повагавшись, сів на місце водія. Аман хотів сісти спереду, та я сказав, що хай іде до мене, я покажу йому свій журнал. І диво – він сів ззаду справа, поруч зі мною!
Машина рушила – вистава почалась!
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:03   Відповісти цитуючи

Зауважте, я розповідаю від першої особи. Коли у фільмах чи книжках мовиться від першої особи – значить, оповідник виживе, яким би напруженим сюжет не був. Це дещо заспокоює глядача/читача за умови, якщо той не відпускає від себе думку „Це всього лише фільм/книга, вигадка”.
Я теж лишився живий і цілий, про що зазначив у назві розповіді. Головне – моя історія не вигадана. Тож хай читач похвилюється трохи. Я ж не винен, що оповідання виходить таким цікавим.
Їдемо.
Аман на задньому разом зі мною, Мурад за кермом. Даю сусідові погортати мій журнал, його увага перемикається в зручне для мене русло.
Проїжджаємо біля мента. Він не звернув на нас жодної уваги, хоч я вичікуючи свердлив його поглядом. Ну добренько, почекаємо ще на допомогу ззовні.
- Куди їдемо? – питаю грайливим тоном.
- Спершу до нашого друга.
- Навіщо? Давайте відразу на ферму за містом. Бо мені треба засвітла вертатись додому.
Вони укотре переглянулись. Сказати точно, обидва подивились у салонне дзеркало заднього виду на відображення своїх чорних очей, які на зблідлих, проте ще достатньо смаглявих пиках виділялися диким виразом. Їх спантеличили останні слова, чи вони думали, куди краще поїхати?..
- Ну, я прошу... – знову мусив їх підганяти.
- Добре. Їдемо за місто, - згодивсь Аман. Мурад не заперечував.
- Це правда, що верблюди плюються? – питаю, щоб заговорити їм зуби.
- Може, вони і тебе обхаркають, не радий будеш, - засміявся Аман, прокидаючись від миттєвого ступору. Інший сидів мовчки.
Я спробував зайняти їхню увагу журналом, аби самому краще подумати, що ж робити зараз. Я безперестанку балакав, поки ми лавірували вулицями Ашгабату, рухаючись до кордону міста.
Моєю перемогою було те, що коли ми, від’їхавши досить далеко від будинків, перетнули межу міста, опинившись в Ахалському велаяті, я був усе ще живим і неушкодженим.
Їдемо широкою, рівною та майже пустою трасою.
Ті двоє почали говорити на якомусь діалекті, і я став гадати, звідки вони. В Чарджоу своя мова, несхожа на туркменську, а я, між тим, упізнаю деякі слова – отже, навряд чи чарджоуський. У Дашогузі кажуть швидко, ковтаючи звуки, а ці двоє вимовляли навіть чіткіше, ніж прості туркмени – не дашогузький. В Мари трохи інша фонетика. У Красноводську... до речі, то, мабуть, балканська говірка, тим паче, за сидінням я помітив балканську тах’ю (тюбетейку) – така своєрідна: сама чорна ззовні та зсередини, а зверху зелені й рожеві цяточки, наче зерня.
Головне – про що йшла мова. Розібравши деякі слова, я буквально мало не всрався: вони відкритим текстом прямо переді мною обговорювали, що зі мною зроблять! Їхні варіанти розправи над бідним нещасним хлопцем були просто-таки садистськими!
- Men türkmençe gepleýärin³, - кажу, сам не знаю чому.
Вони замовкли, витріщивши очі – один прямо на мене, другий – у салонне дзеркало.
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:04   Відповісти цитуючи

Я простягнув руку до Амана, що досі гортав мій журнал. Він боязко одсахнувся.
- Чого? – сміюся, стараючись ізліпити на обличчі невинний вираз. Яке все ж таки корисне вміння – корчити з себе дурника! – Як Вам подобається Toyota Aygo? На те, щоб розробити її та ще дві машини-близнята, концерни Peugeot-Citroёn і Toyota витратили півтора мільярди євро!
Він дозволив мені показати йому у журналі пальцем. Я злегка трусонув рукою, що опинилась прямо біля його незахищеної шиї. Він при всьому бажанні не зможе відіпхнути мою руку.
Варто було натиснути на кнопку – і з мого кулака виросло іржаве лезо й миттю розпороло йому горло... Вихопивши з правої руки ножа лівицею, я не нагнув – кинув ще живого Амана вперед, аби кров не сильно обляпала сидіння, а ніж приставив до шиї Мурада. Той просто нічого не встиг зробити: він не дивився у дзеркало заднього виду, що я зробив з його товаришем, тому розібрався в ситуації запізно. Я не дав йому ніяк зреагувати.
Тепер мені нίчого було боятися: ми виїхали за межі міста, ментів навкруг не видно, на нашому шляху вони взагалі не повинні були трапитись.
Я відпустив мертве тіло, знову переклавши ніж у праву руку. Аман іще сіпався, та я, начитаний, знав, що тут хвилюватися не варто.
- Звертай на ґрунтову дорогу, - наказую Мурадові.
Він просто не посмів не підкоритися.
- Тільки не треба різких рухів. У мене реакція добра, - лякаю його ще більше, і бачу - виходить: у нього мало не підстрибувала від нервів ліва нога, а по обличчю котилися крупні краплі поту.
- Давай я тебе відпущу, - благав він, і в голосі чувся істеричний надрив, який так не личив його крупній мужній постаті. – Давай, ще не пізно.
- Якраз-таки пізно. Не пізно було, коли ти мене водив по парку, вмовляючи поговорити з тобою довше. Я двісті разів пропонував розійтися мирно - ти не хотів. Тоді ми могли домовитись, тепер – ніяк.
- Ти не зможеш мене вбити...
- Чого це? Зарізав одного – заріжу й другого. Чим ти від нього відрізняєшся? Ти що, якийсь особливий?
- У мене є діти...
- А в мене – батьки. Вони плакали б із моєї смерті не менше, ніж діти з твоєї.
- Мої жінка, діти... – співав він стару пісню.
- А де обручка? – помітив я, що на лапах у нього немає кілець. - Йдучи на діло, ти її знімаєш із пальця? Не роби з мене дурника. Дурень тут ти. Чим ти думав і про що?! Як ти дозволив сопляку командувати тобою?! Я один розпорядився, щоб ви закрили багажник, ти сів за кермо й відвіз мене не до вашого друга, а зовсім в інше місце. Я помикав двома бугаями, я вас обох через х... кинув. Ти взагалі нормальна людина? Я ще не бачив такого ідіота. На що ти сподівався? Є в тебе клепка чи ні!
- Відпусти мене... – заскиглив він, мало не плачучи.
- Я вбив людину. Ти єдиний свідок. Що б ти сам зробив на мому місці?
- Відпустив би тебе.
- Можливо. Але я не дебіл, на відміну від тебе. Тепер мовчи. Ще одне слово – і я заріжу тебе прямо на ходу.
Він пригнічено мовчав, охоплений розпачливими думами. Я відчував себе приборкувачем слона: він з легкістю міг би мене розчавити, але чомусь підкорився! Такий бугай засцяв переді мною!
На шляху нам не зустрілося жодного мента. Темнолиций Мурад, мабуть, заклинав, щоб нас хтось зупинив, але вищі сили того дня були не на його боці.
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 17.04.2009 11:05   Відповісти цитуючи

Коли ми, з’їхавши з дороги, рушили по пустелі поміж чагарниками, я почекав, доки не почнуться піски, і поки ми (пристойно від’їхавши від траси) ще були на більш-менш твердому ґрунті, наказав зупинити машину.
Перегрітий двигун був радий відпочити. Ох і нелегко ж Москвичику в тропічному кліматі! Коли жарко, часто доводиться бачити АЗЛК-412 з перегрітими двигунами на узбіччі шосе. Стоять і ловлять піднятим капотом вітер, немов повітрозабірником.
Мурад теж перегрівся: сильно спітнів, його руки мимовільно трусилися. Видно було, що напружене очікування розв’язки нашого конфлікту, наростаючи дорогою сюди, перейняло усі його думки, коли машина зупинилась і стало ясно: ми приїхали. Що ж далі? Невідомість гнітила.
- Повільно відчини дверцята. Тільки не балуйся, - сказав я, притуливши лезо до його шиї трохи щільніше (не без ризику відразу прикінчити його).
Мурад прочинив дверцята.
- Руки на кермо! – кричу йому на вухо, проте він не міг собі дозволити сіпнутись від страху.
Його руки опинилися на рульовому колесі, й воно засіпалося вправо-вліво, аж так вони трусилися. Лівицею я відштовхнув дверцята, щоб вони розчинилися навстіж і зафіксувались у такому положенні.
Перерізати йому сухожилля на руках і ногах, відтяти язика й лишити тут? Його крики можуть почути навіть за кілометр. Вітер свище, та все одно доки Мурад не охрипне, він з годинку погорлапанить. Та й небезпечно так випендрюватись: я за нього слабший.
Рвучким рухом перерізавши йому горло, турляю важке заплиле жиром тіло надвір. Жодна крапля крові не потрапила в машину, все виплеснулося назовні.
Він спершу впав, потім піднявся, відійшов від авто на кілька метрів і повалився остаточно, щоб уже ніколи не встати...
...У багажнику я знайшов прямо-таки джентльменський набір: коротка ручна лопата, мотузок, пластиковий мішок на зразок сміттєвого, жгути і чашу для зцідження крові. Все завбачено, як годиться, комільфо.
Відкривши капот, я наклав на бензонасос ганчірку, змочену чаєм із термосу, що був між сидіннями. Капот так і лишив відкритим, щоб мотор продуло, інакше не заведеться.
До речі, мінералки чи просто води для миття рук у машині не було, тільки чай – місцеві особливості: люди в тропічних широтах не дуже п’ють мінералки влітку, бо від неї може стати тільки гірше. Коли настає така жарота, що баштан гниє прямо на полі, людина може засохнути, мов тараня. Треба думати, що п’єш.
Чаєм довелося відмивати Аманову кров з підлоги та переднього сидіння. Економити чай, терти майже насухо. І поки я цим займався, багато про що передумав.
Не розумію, чому заборонене вільне носіння вогнепальної зброї. Чому не кожному дається право нею володіти, а між тим кожен може мати водійські права й володіти автом; машина – штука набагато небезпечніша за рушницю...
Якщо я захочу вбити людину, то я це зроблю і без пістолета чи вінтаря. Я прикінчив двох здорових мужиків кишеньковим ножиком, який навіть карний кодекс не розглядає у якості холодної зброї: лезо значно коротше законних 90 мм.
Кожен, хто має руки й ноги, може стати вбивцею. Головне – аби він не недооцінював свою жертву. Не всяка чорна машина – бумер, не всякий 18-річний – дистрофанушка. Іноді жертва й хижак міняються місцями. Серед тварин це неможливо, адже між ними не такі складні стосунки, як між людьми.
...Трупи я зарив у пісок.
Я поспішив виїхати з того місця, аби хтось мене не побачив. А то в пустелі яких тільки людей не зустрінеш; в одному будь певен: ти в каракумах далеко не сам... На Москвичеві я погнався по шосе. На контрольному пункті менти й не просили мене показати документи, лиш оглянули, що везу в багажнику, й воно не викликало жодних підозр.
Зупинивши перший-ліпший Жигуль із ахалськими номерами, я розпитав у водія, де найближчий аул. Там за дві години знайшов покупців на Москвича. Ціна у півтисячі доларів влаштовувала всіх, але тільки один мав гроші при собі, йому й дістався ридван.
За моїм проханням він мене відвіз на дорогу, де я зловив попутку й так доїхав до столиці.
Додому повернувся, коли вже сутеніло, о пів на дев’яту вечора. Та краще пізно, ніж ніколи.

29 травня 2005

¹ - туркм. ладно.
² - англ. я зберігаю спокій.
³ - туркм. я балакаю туркменською.
* - Апреал – так у народі прозвали інститут ім.Азаді. Це викривлена вимова його колишньої назви – АПИРЯЛ (Ашхабадский педагогический институт русского языка и литературы).
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленнясереда 22.04.2009 12:28   Відповісти цитуючи

Ідея саспенс-новели «…чому я пізно прийшов додому…» така: яким би крутим яйце не було, завжди знайдеться крутіше; яким небезпечним би не був хтось, нехай він сам не розслабляється, адже може натрапити на людину, небезпечнішу за нього (причому це буде той, за кого він би й не подумав).

В плані виконання цей твір несе в собі архетип качелі (мається на увазі не гойдалка, а качелі у вигляді дровеняки): дія в ньому повільно, але незворотньо переливається з одного становища в інше, немов качелі, вищий кінець яких повільно опускається донизу, щоб у кінці руху впасти не на землю, а на живе тіло – спершу розвиток подій іде в один бік, потім (коли головний герой стоїть на бордюрі – це ключовий момент) качелі врівноважуються, дровеняка ніби виходить на горизонтальне положення, в якому на мить застигає, але зрештою опускається (починаючи з моменту, коли троє встали з лавочки й пішли до Москвича) і як логічне завершення пройденого шляху – дамоклів меч (себто іржавий кишеньковий ножик), немов прив’язаний до того кінця качелі, ріже.

Ось таким був задум – навіяти читачам відчуття невідворотності й думку, що якраз так і має бути, жорстокий фатум справедливий.
Colt
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Tato
Форумчанин


Репутация: +38    

З нами з: 03.11.09
Повідомлень: 140
Звідки: Криве Озеро

Повідомленнявівторок 3.11.2009 08:33   Відповісти цитуючи

Не християнський твір, аморальний.
Хоча художню цінність має.
_________________
Нехай благословить Вас Господь! І буде щасливою Ваша родина!
І хай кожен Ваш день буде радісним і світлим!
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Драч
Аксакал форуму


Репутация: +302/–123    

З нами з: 04.06.07
Повідомлень: 2721
Звідки: Фортеця св.Єлісавети.

Повідомленнячетвер 12.11.2009 11:09   Відповісти цитуючи

Вам бы с Тарантино фильмы снимать Clap
_________________
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення
Вадя Ротор
Аксакал форуму


Репутация: +178/–41    

З нами з: 18.12.08
Повідомлень: 4177
Звідки: Криве Озеро, КИЇВ

Повідомленняп'ятниця 4.12.2009 17:27   Відповісти цитуючи

Спасибі, як-небудь зніму неодмінно! Cheers
_________________
Гроші - це свобода! Я працюю, щоб заробити собі свободу. Таким чином, arbeit macht frei! www.vadiarotor.tv
Догори
Переглянути профіль користувача Відіслати приватне повідомлення Блог Відвідати сайт учасника
Показувати:   
Нова тема   Відповісти    ФОРум ОБОЗа -> Креатив Ваш часовий пояс: GMT + 2 Години
Сторінка 1 з 1

 
Перейти до:  
Ви не можете писати нові повідомлення в цю тему
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете голосувати у цьому форумі
  • IPad
  • IPhone


Powered by phpBB © 2001, 2002 phpBB Group
Ukrainian translation © 2005-2006 Serhiy Novosad